Щось в останні дні напав на мене письменницький настрій. Сиджу, пишу ... Зауважте, не на машинці строчу, а олівцем у зошиті. Так-так, саме в зошиті, так як комп зайнятий чоловіком, що із задумливим виглядом перегортає сторінки з автомобільними покришками. І чого чоловіки на цьому так схиблені?
Так ось про що я? Ах, так! Ось вже другий день думу думаю: звідки в голові беруться часом дуже навіть непогані, як мені здається, ідеї, а часом - глухо, як у танку. Сидиш, бувало, тужишся, пихкаєш, вигадуєш, в надрах інета зашивається в пошуках того самого поштовху натхнення. А його, натхнення-то, і нема. Ну, ні грамочки, ні капелюшечки. Потім кидаєш цю згубну затію злитися з Космосом в творчому екстазі і йдеш гладити чоловікові сорочки (який вже, до речі, від покришок переключився до генераторів).
І ось так гладиш собі ці самі чоловікові сорочки, нікого не чіпаєш, благо і тебе ніхто не чіпає, тому як знають - раз мама гладить, під гарячу руку і праску краще не потрапляти. І клюєш себе по чому світ стоїть і куди завгодно: спочатку за бездарність і негенерацію ідей (а чоловіка з генераторами пам′ятаєте? Це я так до слова), потім за витрачений в інеті час, потім за низьку продуктивність в прасуванні, потім за корявенько розгладжені защепи на рукавах, потім за... бац! А сорочки-то вже й випрасувані!
С вже дещо піднесеним настроєм ідеш до мийки в кухні, де благородною грядою поставлені один на одного каструльно-тарілкові наслідки чергового омолоджувального зілля, приготованого свекром по доісторичним рецептами ченців Тибету індійського походження, які проживають на ПМЖ в середній лісосмузі Росії. І так легко стає від того, що можна взагалі не думати в цій щоденній баталії з посудом. І з якоюсь непідробною радістю береш часом так ненависну губку і миєш-миєш-миєш. І тут - бац! Ні, не тарілки закінчилися, а прийшло воно - нат-хнен-ня! І вже не помічаєш, що слідом за каструлями і плита відразу вимилась, і картопля на вечерю начистилась. А в голові за цей час чітко і лаконічно вишикувався план з узяття творчої Бастилії, де чітко простежується кожен крок у створенні нового шедевра, що навіть любо-дорого стає від власної геніальності (і скромності з красою упереміш) у вирішенні ідеї.
А коли знаєш, чого душа бажає, і знаєш, як це бажання реалізувати, то і результат незабаром з′являється - у вигляді готового виробу.
І задумалася я знову: чому так? Чому, коли мобілізуеш всі свої сили на пошук нового, то зовсім нічого путнього, окрім самокопання, не досягаєш. А коли займаєшся рутиною, так ось тут і трапляється цей самий «Бац!», Коли і сорочки наглажені, і натхнення зійшло.
Відповідь насправді простіша простого. Виявляється, мозку потрібен «Кіт-кат», тобто зробити перерву, іншими словами. Потрібно вміти переключатися з повсякденного мозкового штурму на банальний рутинний мозковий ступор. Бачили, як комп висне, коли багато програм запущено одночасно? Ось так і голова потребує перезавантаження операційної системи. І вся наша така обридла рутина, насправді часто грає роль тієї самої заповітної кнопки, яка включає у нас перезавантаження нейронів у сірій речовині.
Так що давайте прати, прасувати, мити, чистити, поливати, парити, смажити, шкварити на догоду нашому мозку, генератору ідей, і верхнім кінцівкам, золотим ручкам. І воздасться нам сповна за вчинені ці діяння! Так буде нехай рутина двигуном прогресу!