Ґердан

Загалом бісеру в Україні до часів Київської Русі не було. У 5 столітті на наші землі почали завозити скляну продукцію з Візантії, а у 10-тому — сирійські намистини двох типів: посріблені та позолочені (зі срібною чи золотою фольгою всередині) та намистини з кольорового скла.

У “Записках” арабського письменника Ахмеда Ібн-Фадлана, який мандрував до Волзької Булгарії і зустрів там “русів”, що прийшли до річки Ітиль (Волги), йдеться про захоплення слов’ян прикрасами з експортного зеленого бісеру: “Вони стараються усіма засобами добути їх, купують одну коралину за диргем і нанизують з них намиста своїм жінкам”. Ця згадка говорить про естетичні уподобання багатої верстви давньоруської громади. Також археологічні знахідки засвідчують, що руси нашивали бісер на одяг та головні убори.

Після 10 століття Київська Русь створює свою “скляну компанію” і виготовляє продукцію самостійно. Саме це стає підгрунтям розвитку бісерного ткацтва у майбутньому.
Ґердани з’явилися на українцях у кінці 18 століття. Такий висновок зроблений музеєм Івана Гончара на основі тих прикрас та фотокарток, що збереглись. Квіткові та геометричні орнаменти були дуже популярними у той час.

Першопочатково ці прикраси були створені для чоловіків. Буковинська історія вказує на те, що “розетковий” ґердан з дзеркальцем посередині – це тільки чоловіча прикраса.

У народі вважалося, що краса цього аксесуара говорить про статус чоловіка: чим пишніший, ширший, виразніший ґердан – тим поважніший господар.

Однак, саме стрічкові ґердани були переважно у жінок. Їх пов’язували на шию або голову. В один святковий образ українки могли бути додані від двох до десяти прикрас.

Українському народу пощастило ще більше, адже його береже і ґердан. Він, так само як силянка або пацьорки є захисним елементом. Завдяки яскравому кольору або вплетеному дзеркальцю він відвертає увагу людей від його господаря або господарки. Намисто діє, як червона нитка.
З іншого боку, ґердан ставав тогочасним паспортом. Адже кожен регіон України мав унікальний орнамент та кольорову гаму. Переплутати Поділля, Буковину та Київщину було просто неможливо, тому нині ми маємо унікальне різноманіття у виборі.
З часом ґердан став не просто красивим і дорогим аксесуаром, але й символом. До 1960-тих років у селі Нижній Рожанці, що на Львівщині, в останній день весілля голову молодої пов’язували бісерною стрічкою — “молодицею”, поверх якої накладали хустку. Таке обрядове дійство символізувало “замолодичення”. Ґердан і хустина засвідчували новий громадянський стан, в який перейшла дівчина.

У 20-тому столітті на Галичині існував ще один нетиповий звичай. На забавах перед Великодніми святами дівчата вішали на хлопців котильони (прикраси, які створюються тією ж технікою, що й ґердани). Так вони виражали симпатію до хлопця і запрошували на танець. Опісля молодик мав частувати дівчину., щоб віддячити їй за таку честь. Особливо весело було тим чоловікам, на яких вішали кілька котильйонів.

Окрім забав, котильйон був і оберегом. Коли парубок йшов до війська, дівчина дарувала прикрасу коханому і вірила, що вона принесе успіх та допоможе у тяжку хвилину.
Бісерні прикраси очевидно були важливими для українців. Чоловіки прикрашали капелюхи та вдягали на сорочки, жінки ж навішували все, що було у скриньці й вражали красою. Ґердан разом зі святковою вишиванкою передався у спадок. Яскравим прикладом цього є прикраса сім’ї Лесі Українки. На цих фото можна чітко побачити, що намисто на шиї Олени Пчілки та Лесі Українки ідентичне. Нині ж українські майстрині відтворюють його і продають у своїх магазинах.

Червоним чоботами розтоптані українські прикраси можливо досі лежать в українському ґрунті. Більшість регіонів країни через заборону всього національного втратили разом зі святковою одежиною і витончені ґердани, силянки, пацьорки і все, що любили. Від початку повномасштабного вторгнення відчувається тотальна потреба у відродженні свого, рідного, незалежного.

Ґердан не тільки намистинками так чи інакше повернеться до кожного українця, але й найпершою літерою, якої немає ні в одному іншому алфавіті.

Архівні фотокартки та історичні факти взяті з книги Олени Федорчук “Українські народні прикраси з бісеру”.
автор статті Анна Сірик